Леонардо да Вінчі — Мона Ліза

Леонардо да Вінчі (1452-1519)

Мона Ліза (1479) також відома як Джіоконда 1503-1506 рр. Дерев’яна панель – Н 0,77 м.; W 0.53 м. Лувр. Париж

Біля 1503 року, Леонардо виконав портрет Мони Лізи (так звана «Джіоконда»), зараз знаходиться у Луврі. В цьому портреті Лізи ді Антоніо Маріа ді Нольдо Герардіні, доброчесної матрони і дружини одного з найбільш шановних флорентійських громадян, Леонардо оставив собі скромну і одночасно дуже важку задачу – дати таке зображення людського обличчя, яке остаточно б розчинило в собі останні пережитки психологічної нерухомості кватроченто. За словами Вазарі, Леонардо «запрошував, під час позування Мони Лізи, людей, які грали на лірі і співали, і постійно тримав блазнів, закликаних розважати її, щоб цим шляхом усунути меланхолічність, яка звичайно властива живописним портретам».  За допомогою таких штучних заходів Леонардо намагався викликати на обличчі своєї моделі ту посмішку, яку він і зафіксував у своєму творі. Ця посмішка є не стільки індивідуальною рисою Мона Лізи, як типовою формулою психологічного оживлення, формулою, що проходить червоною ниткою через всі юнацькі образи Леонардо, формулою, яка пізніше перетворилась, в руках його учнів і послідовників, в традиційний штамп. Подібно до пропорцій леонардівських фігур, вона побудована на найделікатніших математичних вимірах, на суворому врахуванні виразних цінностей окремих частин тіла. І при всьому тому, ця посмішка абсолютно природна і саме в цьому сила її чарівності. Вона відбирає у обличчя все жорстоке, напружене, застигле, вона перетворює його в дзеркало тривожних, невизначених душевних переживань, в своїй невловимій легкості вона може бути порівняна лише з брижами, що пробігають по воді. Її сутність полягає в тому, що тут дається одна з перших в італійському мистецтві спроб передати природний психічний стан заради нього самого, як самоціль, без будь-яких привхідних релігійних чи етичних мотивів. Тим самим Леонардо зумів настільки оживити свою модель, що у порівнянні з нею всі більш старі портрети сприймаються нами як зображення неживих персонажів.

Леонардо поставив головний акцент на обличчі і одночасно використав і руки як потужний засіб психологічної характеристики. Кватрочентистські портрети були звичайно поясними. Леонардо робить портрет Мони Лізи до колін, що дає йому можливість демонструвати більш широкий діапазон зображувальних прийомів. Але найнадзвичайніше в портреті – це підкорення всіх деталей керуючій ідеї. Голова і руки – ось безсумнівний центр картини, якому принесені в жертву інші її елементи. Казковий ландшафт ніби просвічує крізь морські води, настільки він здається далеким і неосяжним. Його головна мета – не відвернути уваги глядача від обличчя. І цю ж роль закликано виконувати вбрання, що розпадається на наймілкіші складочки. Леонардо свідомо уникає важких драпувань, які могли б затемнити виразність рук і обличчя. Таким чином, він примушує виступати останні з особливою силою, тим більшою, чим скромніше і нейтральніше ландшафт і вбрання, які уподібнюються тихому, ледве помітному акомпанементу.

Враження, викликане портретом Мони Лізи на сучасників Леонардо було величезне. «Воістину, — каже Вазарі, — портрет написаний так, що примушує тремтіти і ніяковіти перед будь-яким викатник художником, хто б він не був». Лазарєв В.М.

Ні в якій іншій картині Леонардо глибина і димка атмосфери не передані з такою досконалістю, як в «Моні Лізі». Це повітряна перспектива найкраща за своїм виконанням. Проте, спочатку погляд глядача зупиняється на обличчі зображеної дами. «Мону Лізу» копіювали частіше всіх інших картин. «Ця краса, до якої рине змучена душа, весь досвід світу зібрані тут і втілені у форму жінки…  Тваринне джерело у відношенні до життя в Давній Греції, пристрасність світу, гріхи Борджиа…Вона старіша скель, серед яких вона сидить, як вампір, вона помирала багато разів і пізнала таємницю гробниці, вона поринала в глибини морів і подорожувала за дорогоцінними тканинами із східними купцями, як Леда, була матір’ю Олени Прекрасної, як свята Анна – матір’ю Марії, і все це було для неї не більш ніж звуком ліри чи флейти».

Самою безцінною картиною всього людства вважають роботу Леонардо да Вінчі «Мона Ліза». Робота створювалась протягом декількох років, вона унікальна. Картина всім настільки знайома, настільки глибоко відбилась у пам’яті людей, що важко повірити, що колись вона виглядала інакше.

Картину настільки часто копіювали і вона вчинила настільки сильний (можливо, навіть надто сильний) вплив на мистецтво, що дуже важко поглянути на неї незацікавленим поглядом, проте уважне розглядання кольорових ілюстрацій може привести до дивних відкриттів навіть тих, хто втомився і вважає, що втомився, від «Мони Лізи».

Можна виділити чотири головних питання:

• Геніальність творця картини, Леонардо да Вінчі (1452-1519)
• Досконала техніка виконання, таємниці, які до цих пір не розкриті
• Ореол загадковості жінки (яка позувала)
• Історія картини, яка є настільки ж дивовижною як і детективна історія

Про геніальність можна говорити довго, краще прочитати біографію. Об’єктивно, без художніх домислів. Хоча здібності і були яскравими, але головне – це величезна працездатність та бажання пізнати оточуючий світ. Леонардо вивчав теми, які тоді розглядались як обов’язкові для художника: математика, перспектива, геометрія і всі науки спостереження та вивчення природного середовища. Він також почав вивчати архітектуру та скульптуру. Після завершення свого навчання, він почав свою кар’єру як живописець з портретами та релігійними картинами, та отримував замовлення від заможних громадян чи монастирів. Протягом всього життя він розвивав свої технічні та художні таланти. Незвичайна здібність займатися будь-якою темою і в будь-якій області життя, він повинен був бути краще відомих, як талановитий інженер, ніж як живописець, але він дивував навіть своїх сучасників, також як і жадібною своєю допитливістю, з якою він безперервно вивчав природні явища: «Де прибуває сеча?» … і це притому, що його технічні експериментування в живописі були не завжди успішними.

Досконала техніка виконання «Мони Лізи»

Для Леонардо да Вінчі, пошук досконалості – істинна, нав’язлива ідея. В своїх записниках, в яких світиться бажання досягти досконалості, він писав: «Скажіть мені, ну скаже мені хтось, хто-небудь закінчив хоча що-небудь до кінця?».

Робота виконана на тонкій тополиній дошці, яка зараз надзвичайно крихка. Саме тому робота зберігається за скляною вітриною з певними параметрами, температурою та вологістю. Мона Ліза —  ідеальний портрет, завдяки витонченим ефектам світла на обличчі та продуманим пейзажам (кольорова гама, перспектива пейзажу у поєднанні з небом) у фоні картини. І найскладніше моделювання обличчя, що вийшло надзвичайно реалістично.

Леонардо виконував багатошаровий живопис з приголомшливим терпінням і віртуозністю: після підготовки дерев’яної панелі з декількома рівнями покриття (уже в той час було багато способів ґрунтування дерева), він передусім малював загальну композицію, фон, після чого наносяться тонкі шари (масло з додаванням скіпі дару, що давало йому можливість працювати на рівнях прозорого кольору). Це дозволяло нескінченно шар за шаром реконструювати обличчя, та до того ж в певних місцях вміло посилювати чи зменшувати ефекти світла, прозорості та відтінків на обличчі. Леонардо називав цей метод сфумато ("sfumato"), по іншій, більш відомій нам назві, лесировка. Лесировкою називаються тонкі, прозорі та напівпрозорі шари масляних та інших фарб, які наносяться на інші, фарби, які вже добре просохли, для надання останнім бажає мого інтенсивного та прозорого тону. Скільки було нанесено лесировок визначити просто не можливо. Ця методика дозволила досягти неймовірної імітації плоті. Також роль грає поступовий перехід людського тіла у морок. Прекрасним вийшов і її задній план. Всі деталі тут надзвичайно точні, а вершини гір та вода: кістки і кров землі – викликають у пам’яті романтичні уявлення про землю на наступний день після дня Творіння.

Протягом подальшого життя, Леонардо був дійсно відомий очевидним своїм талантом до наслідування природі, до досконалості природи та коли його перший біограф, живописець Вазарі, описав Мону Лізу, він, передусім, наполягав на реалізмі роботи: «Її прозорі очі мали іскрівні із життя: оточений червонуватими і мертовно блідими відтінками, вони були обмежені ударами батогом, чиє виконання потребувало найбільшої делікатності. Вії виконані, місцями більш товстими чи більш рідкими, що наводить на міркування, вони не могли бути більш натуральними. Ніс, з його опрацьованими тонкими, рожевими ніздрями, здається неодмінно живим. […] В області горла, уважний глядач може вловити биття вен». Що стосується кольорової гами обличчя, то малинові тони, про які згадує Вазарі, тепер зовсім не проглядаються. Темне лакування змінило співвідношення кольорів і створило неясний підводний ефект, який ще посилюється тим слабким світлом, яке слабо ллється на картину із стельових вікон Великої галереї у Луврі. До того ж в наш час «Мона Ліза» виглядає не так (по композиції), як тоді, коли вийшла з рук Леонардо. Колись зліва та справа на картині були намальовані невисокі колони, тепер обрізані. Дивлячись на них, ставало зрозуміло, що дама сидить на балконі, а зовсім не підвішена у повітрі, як це іноді здається. Ці зміни, проте, скоріше прикрі, ніж трагічні: шедевр зберігся, і ми повинні бути вдячні, що він в такому прекрасному стані.

Через «сфумато» Леонардо зміг досягти і одної з його первинних артистичних цілей, як виразилась головним чином індивідуальність його моделі: «Хороший живописець виставляє по суті дві речі: індивідуальність та точку свого зору», сказав Леонаро. Намалювати душу в першу чергу, а не тіло, це фактично головна мета його роботи і «сфумато», підкреслює таємницю роботи: «той, хто занурює речі у світло, повинен занурити їх у нескінченність».

Тут важливе і питання, до якої міри реалістична картина по відношенню до моделі. В наш час неможливо узнати, це копія із жінки, що існувала, чи Леонардо да Вінчі ідеалізував портрет, чи він повністю зобразив тип універсальної жінки.

Мона Ліза не була, як багато хто вважає, ідеалом краси для Леонардо: його ідеал скоріше проглядається в ангелі з «Мадонни в скелях». Все ж Леонардо напевне повинен вважати Мону Лізу особливою людиною: вона справила на нього настільки сильне враження, що він відмовився від інших вигідних пропозицій і протягом трьох років працював над її портретом. Портрет відобразив своєрідний людський характер.

Таємниця ідентичності моделі

Важко ідентифікувати особистість, що зображена на портреті. Існує декілька спірних думок, що на портреті:

• Ізабелла з Есте (є малюнок, що демонструє її)
• Хазяйка Джуліано ді Медічі
• Просто ідеальна жінка
• Молодий юнак у жіночому вбранні
• Автопортрет

В 1517 році кардинал Луі Арагонський відвідав Леонардо в його маєтку. Опис цього візиту було зроблено секретарем кардинала Антоніо де Беатісом: «10 жовтня 1517 року монсеньйор і ще з ним відвідали в одній з віддалених частин Амбуаза мессіра Леонардо да Вінчі, флорентійця, своєрідного старця, якому більше семи десяти років, — самого чудового художника нашого часу. Він показав його величності три картини: одну із зображенням флорентійської дами, що написана з натури за проханням брата Лоренцо Чудового Джуліано Медічі, другу – святий Іоан Хреститель в молодості і третю – Свята Анна з Марією та немовлям Христом; всі у вищому ступеню прекрасні. Від самого майстра у зв’язку з тим, що у нього в той час була паралізована права рука, вже не можна було очікувати нових хороших робіт». Перше ствердження відносно особистості для портрету — Мона Ліза, «якась флорентійська дама», на думку більшості дослідників, — це «Мона Ліза». Можливо, однак, що це був інший портрет, від якого не збереглось ні свідчень, ні копій. Джуліано Медічі не мав ніякого відношення до Мони Лізи. Але цілком вірогідно, що секретар, який був перевантажений роботою та враженнями, упустив ім’я Медічі через недбалість.

Більш пізніше, друге ствердження Візарі, він писав, що Мона Ліза (скорочення від мадонна Ліза) була третьою дружиною флорентійського багача по імені Фпанческо ді Бартоломее дель Джіокондо (звідки пішла друга назва картини «Джіоконда»).

Ми знаємо, що вона вийшла заміж за дель Джіокондо в 1495 році, але ми фактично не маємо наякого доказу, що вона могла бути хазяйка Медічі. Коли Мона Ліза вперше почала позувати леонардо, їй було біля двадцяти чотирьох років – за поняттями того часу, вік, який наближається до середнього. Портрет удався – за словами Візарі, це була «точна копія натури». Але Леонардо перевершив можливості портретного живопису і зробив із своєї моделі не просто жінку, а Жінку з великої літери. Індивідуальне і загальне злилося тут воєдино. Погляд художника на Жінку може не співпадати із загальноприйнятими думками. Пізніше анонімна заява створює прецедент, що Мона Ліза – портрет Франческо дель Джіокондо, тобто з’явилось висловлювання  (ідея), що це – портрет чоловіка (пізніше створювалось багато оголених копій, де художники намагаються імпровізувати то з жіночою, то з чоловічою статтю).

Нарешті, в більш пізніх згадуваннях, приблизно з 1625 року, на думку більшості дослідників портрет стали називати Джіоконда.

Навіть сьогодні, ми не володіємо ніякими заключними доказами особистості жінки, яка показана Леонардо. Леонардо дивиться на свою модель з бездушністю, що тривожить уявлення: Мона Ліза одночасно здається хтивою і холодною, прекрасною – і навіть огидною. Картина невелика, однак справляє враження монументальної. Цей ефект досягається за допомогою співвідношення фігури і заднього плану. Монументальність значно посилює те змішане почуття зачарування та холодності, яке викликає Мона Ліза: віками чоловіки дивились на неї із захопленням, збентеженням і чимось ще, що близьке до жаху. Леонардо повністю звільнив себе від доказів особистості і портретної схожості, з якої написаний був портрет. Для нас портрет залишається шедевром пензлю Леонардо.

Детективна історія історії Мони Лізи

Мона Ліза ще довго була б невідома лише тонким знавцям образотворчого мистецтва, якби не її виключна історія, яка зробила їй всесвітню відомість.

Мона Ліза отримала всесвітню славу не лише через якості роботи Леонардо, які вражають художніх любителів і професіоналів, довго б залишались лише для тонких знавців мистецтва, якби її історія також не була б виключна.

З початку 16 століття картина, яку придбав Франциск I безпосередньо з рук Леонардо да Вінчі, після смерті Леонардо залишалась в королівській колекції. З 1793 року була переміщена до Центрального Музею мистецтв у Луврі. Мона Ліза завжди залишалась у Луврі як один із скарбів національної колекції. Вона вивчалась істориками, копіювалась живописцями, копіювали її часто, але 21 серпня 1911 року картина була викрадена італійським живописцем, Вінченцо Перуджіа, з метою повернути її на історичну батьківщину.

Після поліцейського допиту всіх підозрюваних, живописця Кубіста, поета Гільйома Аполінера (в той день Вінченцо Перуджіа прикликав спалити весь Лувр) і багатьох інших, картину знайшли лише два роки згодом в Італії. Її оглянули і опрацювали ресторатори і з почестями повісили на місце. Протягом цього часу Мона Ліза не сходила з обкладинок газет і журналів всього світу.

З тих пір, картина стала об’єктом культу і поклоніння, як шедевр світової класики.

У 20 столітті картина майже не залишала Лувр. В 1963 році «Мона Ліза» побувала в США і в 1974 році в Японії, і ці подорожі лише закріпили успіх і її славу.